Багато мовознавців виникнення науки про мови датують 1660 роком -- виходом «Універсальної грама-тики», інші -- початком XIX ст. -- появою порівняль-но-історичного мовознавства, визначаючи весь попе-редній період як «донаукове» мовознавство. Погодитися з цими твердженнями важко, оскільки чимало важли-вих проблем мовознавства (наприклад, походження мови, зв'язок мови з мисленням, зв'язок мовного знака зі зна-ченням, взаємовідношення логічних та граматичних категорій, виділення частин мови і членів речення та ін.) були предметом вивчення ще в далекому минулому. У давньому мовознавстві виділяють чотири наукові традиції: давньоіндійську, давньокитайську, класич-ну, арабську.
1. Мовознавство в Давній Індії
Найдавнішою науковою традицією є давньоіндійсь-ка. Вона налічує 3000 років.
Виникнення давньоіндійського мовознавства зумов-лене суто практичними потребами. Із покоління до по-коління віками передавалися усним шляхом священні гімни (Веди). Згодом вони були зафіксовані писемно й увійшли до чотирьох збірників -- Рігведа, Самаведа, Яджурведа й Атхарваведа. Давні індуси вважали, що ці священні гімни є божественними і тому їх необхід-но оберігати від псування. Якщо ж не буде збережена смислова і формальна, тобто орфоепічна, точність, то це перешкоджатиме спілкуванню з Богом. Прагнучи зберегти точність Вед і забезпечити їх розуміння (не всі старі тексти Вед для індусів того часу були незрозу-мілими), а також намагаючись уберегти їх мову від впливу розмовних варіантів давньоіндійської мови (пракритів) і здійснюючи нормалізацію санскриту -- літературної мови, яка функціонувала як жива мова до V ст. до н. е., а далі використовувалася тільки в релігійній сфері, давні індуси детально вивчали мовні явища і створили оригінальну й добре розвинуту лінг-вістичну науку. Уже в самих Ведах розглядаються де-які мовознавчі питання, зокрема питання фонетики, орфографії, граматики і лексики.
Давньоіндійське мовознавство першої половини IV -- другої половини III ст. до н. є. досягло такого високого рівня, що вплинуло на розвиток порівняльно-історичного мовознавства в XIX ст.
Найвідоміпіим давньоіндійським мовознавцем є Па-ніні (V--IV ст. до н. є.) -- один із основоположників мовознавства, автор першої граматики санскриту. Вва-жають, що його граматика створена в усній формі й розрахована на усне передавання. Для легкого запа-м'ятовування вона подана у вигляді 3996 віршованих правил (сутр). Через декілька століть її було записано.
Паніні трактує мову як систему, що складається з фонетичного, морфологічного, словотвірного і синтак-сичного рівнів. Саме розуміння мови як системи зумо-вило введення ним понять фонеми та нульової морфе-ми, до чого європейське мовознавство прийшло лише наприкінці XIX ст.
Вихідною (початковою) одиницею мови Паніні вва-жав корінь, з якого з допомогою афіксів за правилами внутрішніх сандхі (поєднання морфем) утворюються сло-ва, а відтак за правилами зовнішніх сандхі (поєднання слів) -- речення і тексти. Орієнтація на синтез зумовила розгляд мовних одиниць від нижчих до вищих. Цим, очевидно, зумовлена його зацікавленість коренями і за-кінченнями. З часом це було перенесено і в лексико-графію (див. далі про кореневий принцип побудови словників). Отже, його граматика нагадує ідеальну фор-малізовану схему і є породжувальною за своїм характером (у норму входило те, що могло породжуватися на основі правил Паніні). Породжувальний характер правил також пов'язаний з уявленням про мову як систему (в Європі про це заговорили не раніше XIX ст.).
Паніні вважають і родоначальником індійської діалектології (у своїй граматиці він звертає увагу на діалектні особливості Східної Індії), а також першим мовознавцем, який застосував зіставний метод; (у бага-тьох випадках зіставляє санскрит із ведичною мовою). Граматика Паніні впродовж двох тисячоліть була зраз-ком опису класичного санскриту.
(.Інші давньоіндійські граматисти Яска (Vст. до н. е.), Вараручі (IIIабо IIст. до н. е.), Катьяяна (IIIст. до н. е.), Патанджалі (IIст. до н. е.), Бхартріхарі (V--VI ст. н. є.) розвивають учення Паніні. Зокрема, вони виділяють чо-тири частини мови -- ім'я, дієслово, прийменник і част-ку. Слово ділять на основу і закінчення. В іменниках визначають сім відмінків: називний, родовий, даваль-ний, знахідний, орудний, місцевий і ablativus, але нази-вають їх за порядком розташування: перший, другий, третій і т. д. Детально описують звуки, класифікуючи їх за фізіологічним принципом. Слова ділять на склади. Складотворчим вважають голосний звук.
Давньоіндійські вчені започаткували ідею історич-ного розвитку мов і їх порівняльно-історичного вивчен-ня. Так, Вараручі вивчав пракрити й дійшов висновку, що вони постали з однієї мови -- санскриту. Отже, він застосував^юрівняльно-історичний метод задовго до то-го, як його стали використовувати в Європі.
Мовознавці Давньої Індії також укладали словники. Ще в V ст. до н. є. Яска склав коментарі до Вед -- пояс-нення незрозумілих слів. Однак найвідомішим словни-ком є словник Амари -- «Амаракоша» (V ст. н. е.). Цей словник укладений за кореневим принципом, тобто в ньому наведено тільки корінь слова: vid- «знати», tud«штовхати»,рас- «варити», bhar- «нести».
Давньоіндійські вчені не тільки описували мову, а й досліджували її філософські проблеми. Бхартріхарі вивчав співвідношення речення і судження (обчислю-вав трансформації одного судження, за яких будь-яке судження еквівалентне іншому з погляду логічного змісту), роль слова у мові (виділив слово як абстракт-ний інваріант, особливу духовну сутність, тобто як одиницю мови, і слово як конкретну одиницю мов-лення).
Датський мовознавець Вільгельм-Людвіг Томсен зазначав, що «висота, якої досягло мовознавство інду-сів, цілком виняткова, і до цієї висоти наука про мову в Європі не могла піднятися аж до XIX ст., та й то навчившись багато чого в індійців» [Томсен 1938: 10].
2. Давньокитайське мовознавство
Перші мовознавчі праці в Китаї належать до І ти-сячоліття до н. е. Так, у V ст. до н. є. з'явилися тлума-чення незрозумілих слів у давніх текстах, а також пра-ці про зв'язок між словом і властивостями позначува-ного ним предмета чи явища. У III ст. до н. є. китайці дійшли висновку, що назва нерозривно пов'язана з позначуваним, і так виникала теорія «виправлення імен», тобто вибору імені, яке б відповідало позначува-ному. Наприклад, якщо правління імператора було невдалим, девіз правління оголошували «неправиль-ним» і змінювали. Вважалося, що людина, яка займає певне соціальне становище, повинна поводитись відпо-відно до назви цього становища.
У II ст. до н. є. було укладено перший ієрогліфіч-ний словник. Далі словникова робота стала провідною в китайському мовознавстві.
Першим класиком китайського мовознавства вва-жають Сю Шеня (І ст. н. е.). Він здійснив класифіка-цію ієрогліфів і виділив їх складові частини (цим ко-ристуються до наших днів).
Специфіка китайського мовознавства в тому, що до II--III ст. н. є. китайські вчені досліджували тільки значення й написання ієрогліфів, а не вимову слів. Опрацьований Сю Шенем аналіз ієрогліфів з'явився раніше, ніж перші праці з фонетики. Це пояснюється складністю структури китайських ієрогліфів, які ви-магають уміння членувати їх на частини і складати їх із частин. Створення таких словників зумовлене та-кож великою кількістю ієрогліфів, запам'ятовування яких перевищує потенції людської пам'яті.
На китайську лінгвістичну традицію вплинув скла-довий характер китайської мови. Основною одиницею китайської фонетики вважають цзи -- склад у цілому, який водночас відповідає писемному знакові та лексич-ній одиниці й розглядається як основна одиниця і лек-сики, і граматики. Спочатку цзи інтерпретували як неподільну одиницю, пізніше з розвитком фонетики як розділу мовознавства цзи почали членувати: відділили тон як особливу характеристику складу, а те, що зали-шилося після відрахування тону, ділили на дві частини, які в нашому мовознавстві прийнято називати ініціал-лю і фіналлю. Ініціаль -- приголосний, з якого почина-ється склад, а фіналь -- усе інше (голосний + приголос-ні). Фіналь утворює риму. З XI ст. китайські мовознавці складають таблиці, в яких склади впорядковуються за ініціалями і фіналями. Звуків (фонем) у китайському мовознавстві не виділяли аж до ознайомлення з євро-пейською традицією та її прийняття. Такий підхід по-в'язаний із жорсткою структурою китайського складу [Алпатов 1998: 34].
З III ст. н. є. з'являються перші словники омофонів і рифм. На початку XVIII ст. укладено великий слов-ник, який містить 47 035 ієрогліфів і 1995 їх варіантів.
Граматиці в китайській лінгвістиці приділяли не-значну увагу. Це зумовлено тим, що не було необхід-ності виділяти граматику в окрему дисципліну, бо в китайській мові немає словозміни й граматичної афік-сації (правда, є службові слова, але їх описували в лек-сикографії). Класифікації за частинами мови також не було, за винятком виділення «повних» і «пустих» слів, що так само пов'язано з особливостями будови китайської мови (немає словозміни, а синтаксично більшість слів може виступати в найрізноманітніших позиціях). Хоча синтаксис є дуже важливим для китай-ської мови, він не став об'єктом вивчення. Граматична наука в Китаї почала формуватися лише наприкінці XVIII -- на початку XIX ст. Перша граматика китайсь-кої мови з'явилася 1898 р. і то під впливом європей-ської традиції.
Досліджували китайські мовознавці й питання діа-лектології та етимології. Так, ще на початку нашої ери Ян Сюн написав працю про народні слова, що ввійшли до літературної мови, вказавши на місце, звідки кожне з цих слів походить. У II ст. Лю Си уклав словник «Шимін» («Тлумачення імен»), у якому дано етимоло-гію китайських імен.
Китайське мовознавство аж до кінця XIX ст. розви-валося самостійно без будь-яких впливів інших лінгві-стичних традицій. У XIX ст. китайці ознайомилися з європейським мовознавством, і китайська традиція, на відміну від індійської, швидко піддалася впливу євро-пейської. Нині в чистому вигляді вона вже не існує, хоча деякі її ідеї та методи, особливо ті, що стосуються ієрогліфіки, збереглися.
Китайська лінгвістична традиція справила істотний вплив на японське мовознавство.
3. Мовознавство в Давній Греції та Римі
У Давній Греції мовознавство розвивалось дещо в іншому напрямі, ніж у Давній Індії і Китаї. Початок античному мовознавству поклали філософи, тому розріз-няють два періоди: філософський (V--III ст. до н. є.) і александрійський (IIIст. до н. є. -- IV ст. н. е.).
Філософський період. У цей період предметом на-укових дискусій було питання про природу слова і відношення слова до речі. Філософів цікавило, отримує кожна річ назву відповідно до своєї природи (physei) чи зв'язок між назвою і річчю є довільним, установлю-ється людьми за умовною згодою, свідомо (thesei). Так, Геракліт (VI--V ст. до н. є.) стверджував, що кожне ім'я нерозривно пов'язане з річчю, назвою якої воно служить. В імені розкривається природа речі. Проти-лежну думку висловив філософ Демокріт (V--IV ст. до н. е.): імена речам дають люди на свій розсуд. Як доказ своєї правоти він наводив приклади невідповід-ності між словом і річчю: 1) одне слово може назива-ти декілька різних речей (багатозначність); 2) одна річ може називатися різними словами (синонімія); 3) різ-ні слова можуть збігатися за формою і звучати одна-ково (омонімія); 4) значення слів можуть змінювати-ся; 5) існують поняття без однослівної назви.
Суперечки давньогрецьких учених відображені у творі філософа Платона (прибл. 427'--347 pp. до н. є.) «Кратіл, або про правильність імен» у формі діалогу між Кратілом, який обстоює тезу про природний харак-тер назв, і Гермогеном, який наполягає на тому, що наз-ви встановлюються законом. Сам Платон не підтри-мує жодної з цих точок зору, а лише резюмує: важли-вим є не протиставлення, а визнання, що в мові панує глибока внутрішня цілеспрямованість, а не невмоти-вована, свавільна примха. Платонові ж належить і перша спроба виділення частин мови: він розрізняє ім'я і дієслово.
Повнішу й точнішу картину частин мови окреслює Арістотель (384--322 pp. до н. е.) у своїх творах «Пое-тика» і «Риторика». Він виділяє імена, дієслова і допо-міжні слова (сполучники та зв'язку). Щоправда, Арі-стотель не розмежовує частини мови і члени речення, тому імена ототожнює з суб'єктами, а дієслова з преди-катами. Це є свідченням того, що Арістотеля, як і Пла-тона, не цікавили частини мови як мовні категорії. Він їх виділяв у зв'язку з філософськими пошуками у сфері проблем мислення, тому ототожнював ці катего-рії з категоріями логіки чи, правильніше, підпорядко-вував логічним категоріям. Його якоюсь мірою мож-на вважати основоположником логічного напряму в мовознавстві.
! Арістотелю мовознавство завдячує також введен-ням поняття початкової форми (для імен -- форма на-зивного відмінка, для дієслів -- форма 1-ої особи) і гра-матичного роду (розрізняє чоловічий, жіночий і серед-ній рід). Важливим є й те, що він перший наблизився до розуміння знакової природи мови.
Подальша робота з уточнення мовних категорій по-в'язана з філософською школою стоїків (від назви пор-тика Stoaв Афінах, де збиралися представники цієї школи) -- однією з головних течій елліністичної й римської філософії кінця IV ст. н. е., яка розробляла основи морального життя і вбачала їх у подоланні при-страстей, в «силі духа», що виявляється в підкоренні розумові та долі. Стоїки уточнили й розширили класи-фікацію частин мови (встановили п'ять частин мови: дієслово, сполучник, член, власні імена й загальні наз-ви), уперше ввели поняття відмінка в систему відмін-ків і виділили прямий і непрямий відмінки. Вступив-ши в суперечку про «природний» чи умовний характер назв і вважаючи, що слова спочатку були «правильни-ми, істинними», вони стимулювали розвиток етимоло-гії. Однак, не маючи наукових принципів етимологізу-вання, вони довільно тлумачили «правильні» значення слів, чим завдали шкоди етимології.
Стоїки торкнулися питання аналогії та аномалії в мові, тобто наявності чи відсутності закономірностей у самій мові. Щодо розуміння цього питання виокреми-лись аналогісти, які інтерпретували мову як систему чітких правил, що не мають винятків, і аномалісти, які доводили, що мова допускає відхилення від закономір-ностей. Ця дискусія мала важливе значення для ство-рення нормативної граматики, де поряд із граматични-ми правилами («аналогіями») стали наводити винятки з правила («аномалії»). Суперечка між аналогістами й
аномалістами була настільки популярною, що привер-нула увагу до проблеми і далеких від філософії та мо-вознавства людей. Є свідчення, що навіть Юлій Цезар написав працю про аналогію.
Александрійський період, ^рхливого розвитку кла-сична традиція у мовознавстві зазнала в Александрійсь-кій державі Птолемеїв (III ст. до н. є. -- V ст. н. є.) -- Єгипті. Саме тут граматика відокремилася від філосо-фії, стала самостійною наукою. Це було зумовлено виданням класичних літературних творів (Гомера, Ес-хіла, Софокла та ін.), необхідністю філологічної інтер-претації цих творів, нормуванням спільної єдиної лі-тературної мови всієї Греції -- так званого койне.
|іайвідомішими мовознавцями александрійської ніколи є Арістарх Самофракійський (217--145 pp. до н. е.), Діонісій Фракійський (170--90 pp. до н. є.) і Аполлоній Діскол (IIст. н. е.). Арістарх Самофра-кійський видав і прокоментував твори Гомера, Гесіода, Архілоха, Піндара, Есхіла й Арістофана. Коментарі зво-дились до розбору текстів і виправлення помилок ^Най-більшою заслугою Арістарха Самофракійського є ство-рення повної класифікації частин мови. Він виділив вісім частин мови: ім'я, дієслово, дієприкметник, займен-ник, прислівник, сполучник, прийменник, член (ар-тикль), і класифікація набула завершеного вигляду. (
Учень Арістарха Самофракійського Діонісій Фра-кійський створив підручник граматики. У цьому під-ручнику він уперше трактує частини мови в суто мор-фологічному (не синтаксичному) аспекті й уводить по-няття акциденцій, тобто граматичних категорій. Так, у дієслові він виділяє категорії часу (теперішній, мину-лий і майбутній), стану (активний, пасивний і середній) та особи (перша, друга і третя).
Аполлоній Діскол -- основоположник грецького синтаксису, який він визначає як учення про словоспо-лучення. У словосполученні, на його думку, головну роль відіграють дієслово та ім'я. Синтаксичну теорію Аполлонія Діскола, викладену в його основній праці «Синтаксис», взято за основу багатьох пізніших шкіль-них граматик.
Крім граматики александрійські мовознавці глибо-ко опрацювали фонетику. Вони чітко розрізняли звуки й букви. Звуки класифікували на голосні та приголос-ні. У букві розрізняли два елементи -- зображення і назвуГ7
Мовознавство Давнього Риму не залишило оригіна-льних праць. Римські мовознавці переповідали погля-ди давньогрецьких учених. Заслуговують уваги праця «Про латинську мову» Марка-Теренція Варрона (116-- 27 pp. до н. е.), де описано граматичну систему латинсь-кої мови за давньогрецькими зразками, та підручник ла-тинської мови Квінтпа-Реммія Палемона (І ст. до н. е.), де вперше подано впорядковану латинську граматич-ну термінологію, яка стала основою термінології су-часного мовознавства. Пізніше з'являються два варіан-ти (поширений і скорочений) граматики латинської мови Елія Доната (прибл. 350 р. н. є.) і найповніша граматика латинської мови Прісціана (прибл. 526-- 527 pp. н. е.). Обидва підручники майстерно написані й служили 1000 років (аж до середньовіччя) в Європі як зразкові граматики латинської мови. За їх взірцем створювали граматики живих європейських мов.
Внесок римських мовознавців у граматичну теорію полягає в тому, що вони вивели з частин мови член (ар-тикль), якого немає в латинській мові, ввели вигук, від-крили новий відмінок -- аблятив і числівники поділи-ли на кількісні та порядкові. Вивчаючи ораторське мис-тецтво, вони глибоко досліджували і стилістику на всіх мовних рівнях (фонетичному, морфологічному, лексико-семантичному, синтаксичному, а також на рівні тексту). Прикладом є підручник із красномовства «Institutio oratoria» («Ораторські настанови») Марка-Фабія Квінті-ліана (прибл. 35 -- 96 pp. н. е.).
4. Давнє арабське мовознавство
Арабське мовознавство досягло великих успіхів в епоху халіфату (VII--XII ст.). Халіфат був багатонаціо-нальною державою, в якій проживали перси, сирійці, греки, євреї та інші народи. Його територія охоплю-вала Аравію, Передню Азію, Північну Африку та Пі-ренейський півострів. Державна політика була спря-мована на арабізацію всіх народів, що населяли краї-ну. Цьому сприяла підтримувана державою релігія -- магометанство (іслам).
Стимулом розвитку арабського мовознавства було тлумачення Корану (релігійного вчення, писаного чи укладеного Магометом у першій половині VII ст.) і бо-ротьба проти засмічення літературної мови.
Арабські вчені були ознайомлені з багатьма досягнен-нями індійських і грецьких філологів. Спираючись на ті досягнення, вони досліджували арабську мову і створили детальний опис її фонетики, морфології та лексики.
В арабському мовознавстві розрізняють п'ять шкіл: басрійську з центром у м. Басра (Месопотамія), куфій-ську з центром у м. Куф (Месопотамія), багдадську з центром у м. Багдад, андалузьку (в Іспанії) і єгипетсь-ко-сирійську. Найвідомішими є басрійська і куфійська школи.
Серед мовознавчих праць виділяється трактат «Аль-Кітаб» (у перекладі -- «книга») басрійського граматис-та Сібавейхі (прибл. 753 -- 796 pp.). Це повна грамати-ка класичної арабської мови, в якій детально описано словозміну імені та дієслова, словотвір, фонетичні проце-си, що відбуваються при творенні різних граматичних форм, а також проаналізовано артикуляцію звуків та їх позиційні варіанти.
Арабські мовознавці розрізняли звук і букву, вияв-ляли факти невідповідності між звучанням і написан-ням. Услід за Арістотелем вони виділяли три частини мови: ім'я, дієслово, службові слова. Виявили специфіч-не для семіто-хамітських мов явище -- внутрішню флексію. На початку X ст. в арабському мовознавстві остаточно сформувався мовознавчий поняттєвий апа-рат. Термінологія і граматичне вчення були приведені в систему. Вивчали арабські мовознавці й загальнотеоре-тичні питання, зокрема проблему походження мови.
Однак найбільших успіхів досягли араби в лекси-кографії. Вони уклали чимало багатотомних словни-ків, серед яких вирізняється двадцятитомний словник Сагані (1181--1252) і стотомний (за іншими джерела-ми, шістдесятитомний) словник аль Фірузабаді (1329-- 1414) «Камус», що в перекладі означає «океан». Він був настільки популярним, що словом камус стали на-зивати словник узагалі. Аналіз арабських словників засвідчує надзвичайне захоплення їхніх творців сло-вом, лексичним багатством арабської мови. Так, до слів на позначення лева і меча наведено п'ятсот сино-німів, верблюда -- тисяча. Один учений, виявивши чо-тириста синонімів до слова, що означає «біда», вигук-нув: «Імена бід самі по собі біда!»
Арабська лінгвістична традиція вплинула на серед-ньовічного тюрколога Махмуда аль Кашгарі (XI ст.), відомого в мовознавстві своєю оригінальною працею «Диван тюркських мов» (написана в 1073--1074 pp., опублікована у Стамбулі в 1912--1915 pp.), що є своєрід-ною енциклопедією тюркських мов (тут слово диван означає «зібрання»). У цій праці вперше застосовано порівняльний метод як науковий принцип досліджен-ня. За оцінкою російського мовознавця В. А. Звегінце-ва (1910--1988), «це виняткова за точністю опису й багатством зібраного матеріалу порівняльна граматика й лексикологія тюркських мов у повному розумінні цього слова, яка супроводиться численними даними з історії, фольклору, міфології та етнографії тюркських племен» [Звегинцев 1964: 21].
Використана література
1. Кондратов Н. А. История лингвистических учений. -- М., 1979. -- О 7--36.
2. Звегинцев В. А. История языкознания XIX--XX веков в очерках и из-влечениях. -- М., 1964. -- Ч. I. -- С. 7--27.
3. Венцкович Р. М., Шайкевич А. Я. История языкознания. -- М., 1974. -- Вып. I. -- С. 7--41.
4. Лоя Я. В. История лингвистических учений. -- М., 1968. -- С. 5--36.
5. История лингвистических учений. Древний мир. -- Л., 1980.
6. История лингвистических учений. Средневековый Восток. -- Л., 1981.
7. История лингвистических учений. Средневековая Европа. -- Л., 1986.
8. История лингвистических учений. Позднее средневековье. -- Л., 1991.
9. Античные теории языка и стиля. -- М. -- Л., 1936.
10. Бевзенко С. П. Історія українського мовознавства. -- К., 1991.
11. Німчук В. В. Мовознавство на Україні в XIV--XVII ст. -- К., 1985.
12. Німчук В. В. Староукраїнська лексикографія в її зв'язках з російською та білоруською. -- К., 1980.